навіть якщо дійде до мобілізації жінок чи 18-річних, що в цьому такого?
Спробую відповісти, опираючись на пересічну думку випадкового коментатора з інтернету, частково яку можу поділяти, а можу і не поділяти. Тому раджу сприймати це, як продукт діяльності нейромережі.
Силова, насильна мобілізація немає нічого спільного ні з війною за свободу і демократію, ні з мотивацією і надійністю тих кадрів, які таким чином залучені до збройних сил.
Таке враження, що ніхто не ставить ціллю ні вже нині примарну перемогу, ні тим більше збереження особового складу. Хтось мутить бабло на кількості насильно заломаних, котрі в кінцевому підсумку або СЗЧ, або вертається нікому не потрібним самоваром, або він загиблий, але його подають зниклим безвісти, щоб збавитись від виконання соціальних гарантій родині. Хтось мутиться на нецільових витратах, типу постелити дорогу в передмісті Покровську чи лавочки в Сумах. Хтось прямо з траншів партнерів харчується, хтось з підвищення податків, і ще казна щого.
Комусь треба на екіп збирати декілька тисяч доларів, щоб отримати ще маленький лотерейний білет на життя на передку, а хтось лімітовані версії Ролс-Ройс Спектр закуповує.
Хтось за цих три роки може максимум двічі бачив родину, а хтось за грантові кошти з ефірів не вилазить, і розповідає, как нужна родіну любіть.
Для когось ця війна це кожен день футболка по ціні як середня зарплата середньозваженого українця, а хтось ледве ледве вписується зарплатою, що закрити собі потреби на всілякі розхідні матеріали на передок.
Одна справа, коли людина не розбирається в подіях, або розбирається але їй байдуже на свою долю, чи вона психологічно не стійка.
А інша справа, що людина якраз таки дуже дотошно аналізує те, що відбувається навколо, і її прямо таки не влаштовує грати в цю кастову систему в неофедалізм, де для кожної групи різне поняття і війни, і патріотизму.