Пропалена Фуфайка
Ох і Сашко! Ну такий вже майстер –
Він як береться щось паять, то хоч тікай!
Бо в нього все іскрить, димить, і страшно аж до тря́су,
Але ж робота мусить бути, так і знай!
Одного разу сів він старий телевізор
Ладнать, що аж пилюкою обріс.
Фуфайка, звісно, – бо на дворі ж мороз! –
На ньому, як на троні, гордо вісить.
Він той
Паяльник розігрів, аж дим іде,
Сяє, мов зірка! Сашко ж – весь у ділах.
Аж тут дрібненька деталька втіче
І покотиться швиденько по столах.
Сашко як шугонув за нею, мов стріла,
А паяльник – гострий, як зміїний зуб –
Він на фуфайці, що лежала, випалив
Таку діру, що аж пройняв його озноб!
Почув він запах: горілим, а потім ватою,
Та й думає: «Ого, яка в мене копоть!».
Повернувсь, а там… Вогненна квітка
На його сірій, старенькій, фуфайці цвіте!
Діра така – що кулак туди пролізе!
Аж вугілля чорне по краях.
Він схопивсь, махнув рукою, наче висвіт
Зловити хотів, щоб зник цей страх!
Жінка як глянула: «Ох, ти ж мій електрик!
Ти що, збираєшся у ній на бал?
Тепер ти бомж, а не майстер-чарівник!
Там дірка, а не просто провал!
Це ж батьківська фуфайка, ти забув?!
Їй сто років і то була нова!
Тепер же ти її на решето перетворив!»
І в Сашка відразу ж заболіла голова.
Він дивиться на дірку, чухає потилицю:
«Ну що ж, нічого, зашию я її!
Я ж не якийсь там безрукий лінивець!»
А жінка каже: «Ти заший собі!»
Тепер сидить Сашко, такий сумний, як ніч,
І латкає ту дірку товстою ниткою.
І кожен раз, як бере до рук паяльник,
Він згадує фуфайку ту, пропалену вщент!
Мораль: Коли паяєш, майстра милий друже,
Тримай паяльник, а не річ – в руках!
Бо фуфайку ти можеш і пожарить,
І мати потім сльози у очах!