Зима. Місто дихає паром із люків, як старий пес — важко, гаряче, з втомою.
Всі кудись спішать, ховаючи руки в кишені, шукаючи каву й маршрутку. А ти —
не спішиш.
Бо твоя зупинка — не кінцева, а між трубами.
Залазиш туди, як у знайому нору.
Пар іде з труб, обіймає тебе теплом, хоч навколо мінус десять.
Знаходиш свою ковдру — стару, пошматовану, трохи скловати, трохи поліетилен.
Накриваєшся, вдихаєш і випускаєш.
У кишені ще лишилось півфлакона глоду. Гіркий, пекучий, але такий рідний.
П’єш, і світ розчиняється. Нема ні голоду, ні холоду,
тільки спокій.
Тіло нарешті не кричить, а душа — мовчить, і в тому мовчанні щось важливе.
Хтось пройде повз і скаже — дно.
А ти подивишся з-під ковдри й подумаєш:
«Може, і дно. Але моє».