В українській гуморесці, написаній у стилі Остапа Вишні, можна було б описати кумедні пригоди, пов'язані з паливом для печі.
"Як ми опалювали, або Пригоди з дровами"
У нашому селі, де кожна хата має свою піч, існує неписане правило: опалювати треба так, щоб диму не було, аби не дратувати сусідів. Але ми, як завжди, робимо все по-своєму.
Одного разу, вирішив я запастися дровами на зиму. Сусід, дядько Петро, порадив: «Бери, синку, сухі, як порох! А то намучишся».
Я, звісно, послухав, але замість дров привіз цілу гору свіжих, щойно зрубаних, гілок. Петро побачив і тільки головою похитав.
Перший день опалення був справжнім випробуванням. Піч диміла, як паровоз. Дим ліз у всі щілини, аж очі сльозилися. Жінка моя, Марія, бігала з відром води, аби згасити. «Ти що, - каже, - хату вирішив спалити?»
Я, замість відповіді, тільки відмахувався. «Дим, - кажу, - це ж ознака того, що піч працює!»
Другого дня ми вирішили спробувати щось інше. Замість дров кинули в піч стару газету, кілька соломинок і пару дощок, які валялися в сараї.
Піч розгорілася, але не так, як ми очікували. З неї поліз дим усіх кольорів веселки. Спочатку зелений, потім синій, а потім і червоний. Це вже був не просто дим, а справжнє шоу!
Третього дня ми з Петром вирішили вчинити розумно. Він приніс кілька полін, а я - кілька вугільних брикетів.
«Кидай у піч, - каже Петро, - і дивись, як буде горіти».
Ми кинули. Піч розгорілася, але не так, як ми думали. Вона почала видавати дивні звуки: шипіння, свист, а потім і гучний тріск. Ми злякалися, що піч зараз вибухне.
Четвертого дня ми вирішили більше не експериментувати. Зібрали всі сухі гілки, що були в сараї, і запалили піч. Вона горіла, як треба. Дим не йшов, і тепло було в хаті.
Нарешті, ми зрозуміли, що опалювати треба так, як робили наші діди, а не експериментувати, щоб потім не довелося від пожежників ховатися!