Жоржъ Борманъ
Посвященный
Дарка Симчич нещодавно почала оцифровувати плівковий архів свого прадіда — фотографа Віталія Кузовкова. Його яскраві і теплі світлини, зроблені переважно у середині 1980-х років, показують Київ зовсім іншим.
— Прадідусеві плівки зберігалися в підвалі у будинку батьків, тож, приїжджаючи додому, я деколи відкривала коробки та переглядала їх вміст. У прадідуся завжди все було впорядковане, плівки розфасовані по конвертах та підписані. Тоді у мене з’явилася ідея зробити виставку його фотографій. Мамі теж хотілося зберегти пам’ять про нього й оцифрувати всі світлини, створивши сайт-архів.
Війна підштовхує нас всіх не відкладати мрії та плани на завтра. Відтак нещодавно ми придбали сканер для плівок, і я почала розбиратися, як із ним працювати. У перший день за три-чотири години я оцифрувала лише маленький конверт із плівками та зрозуміла, яка це довга справа і скільки терпіння вона вимагає. Однак кожен новий конверт, який я відкривала, дивував мене більше за попередній.
А їх — ціла шафа.
Я памʼятаю, як у дитинстві прадідусь постійно знімав нас із братами на відеокамеру і без фотоапарата з дому не виходив. Знала, що він фотограф зі стажем, але лише зараз починаю розуміти, як важливо не поховати його спадок у підвалі.
Мого прадіда звали Віталій Федорович Кузовков, він був неординарною особистістю. Народився в Омську, батько — німець з Надволжя, мати — росіянка з Архангельська. Коли почалася Друга світова, німців і їхніх дітей відправляли в табори. Мама прадідуся змінила його прізвище з німецького на своє, щоб врятувати сина. Після війни було навчання, потім викладання вищої математики у військовому університеті, одруження та переїзд до Києва. Паралельно він захоплювався фотографією, альпінізмом, музикою.
Я була його першою правнучкою. Українська мова прадіду не давалася просто, але через велику любов до мене й мого брата він її опанував і навіть присвячував нам вірші. У Києві його знали як фотографа, проте з партійною номенклатурою він не дружив, тому фотокартки переважно робив у стіл. Лише в 1991 році у видавництві «Мистецтво» вийшов його фотоальбом «Київ у барвах осені». І от тепер ми думаємо, як відкрити його архів для поціновувачів художньої фотографії.
Мені цікаво, як прадідусь підбирав композицію для своїх знімків. Складається враження, що кожна світлина — це окрема постановка чи вистава, спіймана у кадрі. Мені теж подобається фотографувати людей на вулицях: знімаю на телефон і стараюся це робити непомітно, просто щоб зберегти момент для себе. Мама сміється і каже, що цей потяг у мене від прадіда. Це я до того, що, навіть фотографуючи телефоном, ти розумієш, наскільки важко зловити потрібний тобі момент. А в нього всі кадри виглядають так, наче він сам вибудовув композицію і наймав акторів. Тепер думаю купувати камеру і вчитися знімати професійно.
Джерело:
— Прадідусеві плівки зберігалися в підвалі у будинку батьків, тож, приїжджаючи додому, я деколи відкривала коробки та переглядала їх вміст. У прадідуся завжди все було впорядковане, плівки розфасовані по конвертах та підписані. Тоді у мене з’явилася ідея зробити виставку його фотографій. Мамі теж хотілося зберегти пам’ять про нього й оцифрувати всі світлини, створивши сайт-архів.
Війна підштовхує нас всіх не відкладати мрії та плани на завтра. Відтак нещодавно ми придбали сканер для плівок, і я почала розбиратися, як із ним працювати. У перший день за три-чотири години я оцифрувала лише маленький конверт із плівками та зрозуміла, яка це довга справа і скільки терпіння вона вимагає. Однак кожен новий конверт, який я відкривала, дивував мене більше за попередній.
А їх — ціла шафа.
Я памʼятаю, як у дитинстві прадідусь постійно знімав нас із братами на відеокамеру і без фотоапарата з дому не виходив. Знала, що він фотограф зі стажем, але лише зараз починаю розуміти, як важливо не поховати його спадок у підвалі.
Мого прадіда звали Віталій Федорович Кузовков, він був неординарною особистістю. Народився в Омську, батько — німець з Надволжя, мати — росіянка з Архангельська. Коли почалася Друга світова, німців і їхніх дітей відправляли в табори. Мама прадідуся змінила його прізвище з німецького на своє, щоб врятувати сина. Після війни було навчання, потім викладання вищої математики у військовому університеті, одруження та переїзд до Києва. Паралельно він захоплювався фотографією, альпінізмом, музикою.
Я була його першою правнучкою. Українська мова прадіду не давалася просто, але через велику любов до мене й мого брата він її опанував і навіть присвячував нам вірші. У Києві його знали як фотографа, проте з партійною номенклатурою він не дружив, тому фотокартки переважно робив у стіл. Лише в 1991 році у видавництві «Мистецтво» вийшов його фотоальбом «Київ у барвах осені». І от тепер ми думаємо, як відкрити його архів для поціновувачів художньої фотографії.
Мені цікаво, як прадідусь підбирав композицію для своїх знімків. Складається враження, що кожна світлина — це окрема постановка чи вистава, спіймана у кадрі. Мені теж подобається фотографувати людей на вулицях: знімаю на телефон і стараюся це робити непомітно, просто щоб зберегти момент для себе. Мама сміється і каже, що цей потяг у мене від прадіда. Це я до того, що, навіть фотографуючи телефоном, ти розумієш, наскільки важко зловити потрібний тобі момент. А в нього всі кадри виглядають так, наче він сам вибудовув композицію і наймав акторів. Тепер думаю купувати камеру і вчитися знімати професійно.
Джерело:
Будь ласка,
Увійти
або
Реєстрація
щоб переглянути вміст URL-адреси!
