Я твоїм пилом розсипана мла. Ти обовʼязково блукатимеш десь всередині мене знаходячись вже вічність поряд та незрозуміло звідки зʼявившись. З тих пір мій стан слідує по пʼятах поняттю природного лиха, а саме подібний, до шторму. Щоразу лише по його закінченню, власноруч створюючи хаос в цьому стані, — я своїми руками, ʼнемов хвилямиʼ забираю життя. Та не ускладнюючи свою задачу і не перебираючи чиї саме, куштую інколи й наші власні, — лише тоді в моєму хвилюючому океані ти починаєш говорити, та розповідаєш мені виключно про свої найбільші страхи. Ти опозиціонуєш їх з таким щирим захопленням емоцій які в тебе завжди на виду, ніби вони вже повинні були спочатку відбутися. Я кричу тобі «зупинися» але в цей раз, мої відчайдушні крики переростають в німе мовчання. Ти ні за що вже не зупинишся, та навіть для того, щоб зробити ковток повітря аби не задихнутися, але милий, ти мабуть зовсім не памʼятаєш мої поставлені для себе рамки про те, що може відповідати у цілому дійсності, що дасть відповідь в майбутньому на термін, «Ми»
Ми обидва з тобою неумілі, так і не навчилися плавати, ми обовʼязково потонемо, ось ось, лише шторм підійме свої хвилі в танцюючому лише для нас одних, вітрі. Ти мабуть, також запроси мене на вальс. Це придасть романтики, та я нарешті кружлятиму не розуміючи чи дійсно міраж те щастя, яке знайшла на пропитому вокзалі, на якому усі рейси ведуть лише в ад. Поки я під виглядом тобі належаної й неймовірної краси —кружлятиму в твоїх обіймах, то хвилі виштовхнуть воду зі своїх берегів, а вона в свою чергу, — тягучою біллю затягне нас обох, ʼподохлих пароюʼ до свого дна, це милий неминуче.
Але чи знаєш ти, що дно повне жахів?
Ми попадаючи в воду як стадо будемо загнані в глухий кут, опинимося в полоні, який так щиро побудували одне для одного, водорості облітатимуть хіба одночасно й обидвом шию. А моє волосся заплутається в цьому хаосі жахів та нездійснених мрій, про те що означає для тебе «Ми»
Але благаю, досить милий. Досить кліпати своїми великими як місяць, — очима, бо вони, клянусь, обовʼязково в нього, нещасного й програвшого тобі, зуміють виграти для нас обох спасіння, — своєю зеленню у стані наркотичного спʼяніння опановуючи собі місце у твоїх розширених зіницях й розквітши зеленню твоїх, чи може моїх коханих?
Ми обидва з тобою неумілі, так і не навчилися плавати, ми обовʼязково потонемо, ось ось, лише шторм підійме свої хвилі в танцюючому лише для нас одних, вітрі. Ти мабуть, також запроси мене на вальс. Це придасть романтики, та я нарешті кружлятиму не розуміючи чи дійсно міраж те щастя, яке знайшла на пропитому вокзалі, на якому усі рейси ведуть лише в ад. Поки я під виглядом тобі належаної й неймовірної краси —кружлятиму в твоїх обіймах, то хвилі виштовхнуть воду зі своїх берегів, а вона в свою чергу, — тягучою біллю затягне нас обох, ʼподохлих пароюʼ до свого дна, це милий неминуче.
Але чи знаєш ти, що дно повне жахів?
Ми попадаючи в воду як стадо будемо загнані в глухий кут, опинимося в полоні, який так щиро побудували одне для одного, водорості облітатимуть хіба одночасно й обидвом шию. А моє волосся заплутається в цьому хаосі жахів та нездійснених мрій, про те що означає для тебе «Ми»
Але благаю, досить милий. Досить кліпати своїми великими як місяць, — очима, бо вони, клянусь, обовʼязково в нього, нещасного й програвшого тобі, зуміють виграти для нас обох спасіння, — своєю зеленню у стані наркотичного спʼяніння опановуючи собі місце у твоїх розширених зіницях й розквітши зеленню твоїх, чи може моїх коханих?
